Публіцист, театральний оглядач Людмила СТЕЛЬМАХ
веде розмову зі старійшиною режисерського цеху
Едуардом МИТНИЦЬКИМ, режисером, письменником,
театрознавцем, народним депутатом України Лесем ТАНЮКОМ,
журналістом, театральним критиком Сергієм ВАСИЛЬЄВИМ
і знаним актором театру і кіно Олексою ВЕРТИНСЬКИМ.
 |
 |
 |
|
Людмила СТЕЛЬМАХ |
Едуард МИТНИЦЬКИЙ |
Лесь ТАНЮК |
Стельмах:
– Кожна країна має багато прозаїків, поетів, а от щодо драматургів – то загал знає обмаль імен з кожної країни. Бо драматург, так би мовити, «штучний товар», писати п’єси – особливий хист.
Едуарде Марковичу, якось Ви сказали, що в п'єсах Ярослава Стельмаха – особливий дар передбачення. Тобто саме дар передбачення є суттєвою складовою художньої обдарованості.
Митницький:
– Для мене особисто, і не тільки для мене, великим болем і втратою було те, що Ярослав Стельмах так раптово і зарано пішов з життя. Ви, пані Людмило, мабуть, як ніхто знаєте, що нас об’єднували не тільки спільні погляди на мистецтво, а ще моя глибока повага і любов до нього. Моя глибока віра в душу цієї людини, в його внутрішній спокій, який відхиляє будь-яку суєту і гонитву за славою. Йому це було зовсім не притаманним, і те було прекрасним. А ще він був хоч і молодою, але виключно мудрою людиною.
А щодо дару передбачення… Пам’ятаєте його п’єсу «Провінціалки», в якій за стільки років до теперішніх «олігархічних» часів, він розповів, що на нас чекає. Це, мабуть, основна ознака класиків: як правило, вони за багато років відчували, що на нас насувається.. І оте його пророкування, на превеликий жаль, збулося, справдилося. В «Провінціалках» і проявився його дар передбачення, що і є невід'ємною рисою художнього обдарування драматурга Ярослава Стельмаха.
Танюк:
– Стельмах, на мою думку, якраз був тим чоловіком, що буквально перевтілювався в кожного зі своїх героїв, в кожного свого персонажа. Він і сам був кожним своїм героєм. Пишучи, він немов би давав їм дихання, в діалогах він прораховував навіть кожну їхню паузу.
Прозаїк цього не може зробити, прозаїк просто описує життя, поет вибудовує метафори. А справжній драматург обов’язково посадить навколо себе всіх цих своїх «шизофренічних», так би мовити, героїв, і вони між собою мусять битися, змагатися, а він, як Бог, ліпить їх зі своєї глини. Оце справжнє передбачення, перевтілення, перетворення за Лесем Курбасом.
Митницький:
– Я вважаю, що Ярослав був письменником в повному розумінні цього слова. Не можна обмежувати його обдарування тільки одним значним складним напрямком в літературі – драматургією. Мені, наприклад, прикро, що він не встиг, не написав жодного роману, позаяк я переконаний, що з кожного його роману могла би вийти прекрасна п’єса.
Стельмах:
– Феномен драматургії Ярослава Стельмаха має принаймні декілька складових: по- перше, чи не викликає подив, як автор в ті минулі, підцензурні часи примудрився не написати жодної «прославляючої» тогочасний лад п’єси?
Танюк:
– Він, взагалі, був людиною не для передової статті. Ярослав цього не любив, не сприймав, і, я би сказав, що він дуже критично дивився на світ.
Вперше я його побачив десятирічним хлопчиком. Ставив я тоді в Одесі «Правду і кривду» за романом Михайла Стельмаха, тому і завітав до них. Малий Славко був такий серйозний, навіть набурмосений і, здавалося, не дуже сприймав те, що говорив батько. А довідавшись, що я режисер, заявив: «Я ніколи не буду писати для театрів, бо там все закривають. Буду писати новели.» А на моє запитання чи в нього вже щось є, відповів стверджувально, тільки попросив не казати татові.
Стельмах:
– Щодо другої складової драматургії Стельмаха: як Ви думаєте, чи були вказівки «згори» режисерам (як то воно раніше відбувалося), чи вони самі охоче обирали саме його твори до постановки?
Едуарде Марковичу, Ви пам’ятаєте перегляд Вашої постановки «Драма в учительській» у Театрі російської драми. А потому відбулося обговорення. Згадайте, як то воно там було.
Митницький:
– Вийшла на сцену директорка однієї з київських центральних шкіл і заявила, що аби знала зміст п’єси, то ніколи не допустила б, щоб на цю виставу прийшли батьки, а тим паче діти.
Стельмах:
– Діти! Та їм вже було по сімнадцять- вісімнадцять! Вона вилетіла на сцену, така собі опасиста, з височенною зачіскою, а груди їй здіймались, як дев'ятий вал Айвазовського. (Сміються). Ярослав посірів. Ви ж добре пам’ятаєте, що могло статися потому: лист до міськкому партії, навіть до ЦК, і виставу – заборонять. А Ви, Едуарде Марковичу, урочисто так: «У нас сьогодні в театрі свято! Прийшла улюблена вчителька мого сина, директорка прекрасної школи і т. ін.». І вона стишилась, наче проколота повітряна кулька. Ви ди- пломат! Мудро вчинили. Обійшлося.
Глядач – найголовніша діюча особа окрім тріади: драматург – режисер – актор. Пане Сергію, якою була реакція глядачів? Чи мож- на сказати, що драматургія Ярослава – то живий театр?
 |
| Сергій ВАСИЛЬЄВ |
Васильєв:
– Його доля як драматурга була, попри всі конфлікти, які він переживав певного часу, все-таки досить щасливою. П’єси приймалися, закуповувалися Міністерством культури, а головне – йшли в театрах. Ярослав не був людиною офіційною, заангажованою, він був громадянином у вищому розумінні цього слова і намагався говорити про те, що хвилюва- ло людей, а не те, чого бажало начальство. І через це, звичайно, його драматургія мала високу симпатію режисерів і глядачів. Окрім того, його сюжети були добре прописані, з цікавими характерами, там було щось таке, що справді вибивалося з уславлення того світу, навіть в ті одіозні з політичного погляду роки. І ця критичність, про яку сказав Лесь Танюк, безперечно була притаманна Ярославові.
Першу виставу за п’єсою Ярослава «Запитай колись у трав» я побачив у Харкові, коли ще був студентом. Чудова була постановка Олександра Беляцького! Здавалось би, п’єса про молодогвардійців, про підпілля в часи Другої Світової війни. Справа в тім, що герої в суспільстві байдужому, в якому ми жили, сприймалися дійсно як ідеал. Це не було пов’язано з їх дійсним патріотизмом, з їх почуттям дружби, з їх розумінням поваги до світу і бажанням не миритися зі злом. Позачасові істини, які були притаманними і тому часові, актуальні й сьогодні. Це чудова п’єса, і постановка була дуже сильною, і реакція глядачів була бурхливою і дуже активною.
Стельмах:
– І це ж не був переспів пріснопам’ятного роману Фадєєва. Жодного «Ура!». А ще, я би сказала, автор змусив глядача замислитися над генезисом зрадництва як такого.
На мою думку, його п’єси, так званої «но- вої хвилі» в 70-90 роки минулого століття навернули, повернули глядача до театру саме на сучасну п'єсу. Ось, наприклад, його максималістська драма з насмішкуватою назвою «Привіт, синичко!» чи «Драма в учительській», де також наявний максималізм совісності юного хлопця.
По суті це було намаганням прорвати осаду міщанства в ті часи, часи жорстких ідеологічних настанов.
Танюк:
– Я би ширше сказав. Він був сином великого Михайла Стельмаха. Зерно завжди заперечує колос, на якому росте. Можна сказати, що Ярослав стилістично заперечував Стельмаха-старшого з його епічними формами, розлогими монологами. Він узяв від батька мову, і це прекрасно, але в жодній п’єсі ви не знайдете тої пишномовності. Він був, по суті, першим драматургом, який приніс урбаністику в український театр, молоду урбаністику. Режисери хотіли його ставити тому, що, зацікавлений містом, він запропонував типажі, які живуть навколо нас. Він мав далеко не провінційний світогляд, був тісно пов’язаний з Москвою, Петербургом, з хорошими драматургами, варився, так би мовити, в гарному котлі. І приходив сюди, і приносив це нам. І ще дуже важливий момент. Я пам’ятаю був такий собі міністр культури Бабійчук, і він видав наказ, щоб до 60-річчя радянської влади всі театри поставили п’єсу Зарудного «Сині роси». Уявляєте собі – наказ міністра!
Так от, по Стельмаху не могло такого бути – ніхто не давав розпоряджень поставити якусь з його п’єс чи перекладену ним. Кожна його п’єса дуже важко проходила тому, що вона все-таки мала авторство людини, яка пливе проти течії. Тому його глядач – не просто глядач, а обов’язково молодий, молода інтелігенція – інженери, лікарі, студентство. Вони буквально валом йшли на спектаклі – їм було цікаво спостерігати драматичне протистояння міщанству і потому не менш цікаво обговорювати чи сперечатися. Драматург Стельмах – нова людина, урбаніст, до того ж позбавлений «совкового» менталітету. Але він був автором кожної ролі, кожної ремарки і дуже болісно сприймав, якщо, не дай Боже, хтось з акторів змінював якесь слово, бо то було саме його слово.
Стельмах:
– Чи не здається Вам, що «Гра на клавесині» й «Провінціалки» дали привід зарахувати його, власне єдиного з українських авторів, до всесоюзної когорти драматургів «нової хвилі» чи, як часом говорили, младоукраїнців?
Танюк:
– Ці п’єси, я б так сказав, йшли поза конкурсом, їх моментально перехоплювали московські, ленінградські, київські журнали, знов таки моментально вони розпросторювалися поміж режисерами. І Ярослав дійсно є пред- ставником отої нової когорти, яка, на жаль, дуже швидко себе потім вичерпала через реалії тих часів, та й часів теперішніх.
Васильєв:
– Трагічно, що Ярослав так рано відійшов з життя, але воїстину пішов на злеті. І втрата ця дійсно непоправна. Він був єдиним сучасним автором, п’єси і переклади якого йшли і йдуть по всій країні. І вже це одне давало надію, що теперішній розрив між сценою і літературою може бути подоланим. На жаль, за- раз він, цей розрив, мабуть що, тільки збіль- шиться.
Дуже мало авторів сьогоднішніх, які вміють писати для театру, бо це й справді унікальний дар, це ж не просто розписати діалоги за репліками. За кожною реплікою мусять стояти живі люди з їх непреборними конфліктами, різними колізіями. Тут є певна таємниця. Наприклад, п’єса «Провінціалки» абсолютно несподівана і справді належала до нової драматургічної хвилі. Чи візьмімо той період, який настав у 90-ті роки і був пов'язаний з паралічем духовного життя як у театрі, так і в культурі. І взагалі театр відмовився в той момент «працювати з сучасністю», тобто публіку треба було розраджувати, вона йшла на класику. Сучасність, по- перше, важко було осмислити, а, по-друге, всі її підсвідомо лякалися, сучасна п’єса взагалі була незатребувана. І Ярослав відчув цей момент теж і став писати чудові парафрази як то, наприклад, «Емма» чи «Крихітка Цахес». Тобто як літератор він дуже пластичний, дуже гнучкий. І той його вибір був прекрасним.
Стельмах:
– Ярослав Стельмах не любив співати в хорі. У нього був свій голос. Український. Йому була притаманна українська химерність, укра- їнська насмішкуватість. Яскравий приклад – бурлескна комедія «Кохання в стилі бароко». Врешті решт, йому була притаманна українська філософічність, яскравий приклад – «Синій автомобіль».
 |
| Олекса ВЕРТИНСЬКИЙ |
Вертинський:
– Якщо говорити про «Синій автомобіль», то для мене це було щось жахливе: коли я прочитав п’єсу, то зненавидів її. Я ж людина темна (сміється), мені ж попервах ніхто не пояснив, що це з Славкового життя, і якщо написано слово «мама», то мається на увазі його мама, якщо «тато» – тато. Я спочатку не усвідомлював, що за тим усім стояли живі люди. І, коли після такого резонансного прем’єрного показу, мене обійняла велика актриса Раїса Недашківська, вся в сльозах, і сказала: «Ти собі не уявляєш, яка насправді сімейна трагедія за цим усім!», тоді я повірив в ті обставини і грав з усією самовіддачею, на всі сто відсотків. І це нелегко: Ярослав не- щадно розтрощує, вивертає героя.
Стельмах:
– Я пригадую, Ви якось сказали, що на репетиціях «Синього автомобіля» весь час сперечалися з Ярославом. І Ви не певні, чи спромоглися йому сказати, чим є його твір, його п’єса у Вашому житті.
Вертинський:
– Він міг дозволити щось скоротити, але не дописати чи поміняти, він цього страшенно не любив. Але хочеш-не-хочеш, якесь там слово випадало, або я його замінював. Ні-і-і! Він через такі дрібниці міг таке мені вчинити…
Стельмах:
– До речі, Олексо, Ви ще й досі не почуваєтеся вільно у виставі «Синій автомобіль»? Як і раніше боїтесь? Чи вже острах пройшов? Вертинський:
– Ні!!! Я й досі його ненавиджу. Клянусь. І люблю. Отака собі любов-ненависть. І досі боюся. Мало того, що складна вистава, вона разом з тим якась інтимна, я не можу кричати, валувати, мушу працювати на півтонах. Розумієте?
Стельмах:
– Але ж який успіх! «Синій автомобіль» нагороджено багатьма Гран-прі на репрезентативних фестивалях. А як то там було в театрі в твоїх рідних Сумах? Аж до Києва хвиля до- котилася…
Вертинський: – Театральний люд знав мене як коміка, актора дуже специфічного амплуа. І раптом я приїжджаю з «Синім автомобілем». Я бо- явся, трусився: з'явлюся перед ними, а вони почнуть гикати й шикати: «Теж мені «звєзда» приїхала». Ну, мені незручно розводитися про успіх, якось нескромно.
Стельмах:
– Ні, розкажіть, прошу!
Вертинський:
– Купався в оваціях! Аншлаг-переаншлаг! Люди висіли, лежали, стояли. А в залі ж тисяча місць!
Стельмах:
– Щодо «Синього автомобіля» хочу нагадати рядки критика Ганни Веселовської: «життя автора, наче хлібина, розламувалося на наших очах, і кожному, хто був присутнім у залі, дістався щедрий шматок».
От дивіться, двоє старших, вже літніх українських драматургів тих часів, так би мовити, змагалися між собою, хто кращий. А виявилося – найкращий, ще тоді молодий Ярослав Стельмах, про якого зараз пишуть дисертації й дипломні роботи, чи не так?
Танюк:
– Ярослав Стельмах якраз не був ні до кого в опозиції, він нікого не намагався скинути, він йшов своїм шляхом і абсолютно не зважав на ту стилістику, в якій працювали сучасні йому знані драматурги. Саме тому – він Ярослав Стельмах і цікавий тим, що відкрив двері в душу, не в колектив, не в якусь там бригаду. Його конфлікти всі безумовні, в них немає тієї умовності, яка є, наприклад, у «Фараонах» чи десь там ще. Він за натурою був страшенно бурлескний, богемний, любив випити, веселий був, дотепний, сам любив грати свої ролі у взенькій компанії, себто був людиною не просто для друкарської машинки, а для життя.
Митницький:
– І все ж таки я вважаю, що найкращою його п’єсою були все ж таки «Провінціалки». Чому? Він, як я з самого початку сказав, був дипломат і взагалі людина широко політичного сприйняття життя. І в цій п’єсі Ярослав передбачив сьогоднішній день, прикрий, драматичний, якщо не трагічний. І це було, як на мене, його ознакою провидця. Тоді ще мо- лода людина, і таке передбачення! Почути це можна було тільки якимось внутрішнім слухом. А яка велика обізнаність щодо української літератури, музики. В ті вже віддалені роки він був для мене зразком справжнього патріота, і не хизувався – це було його єством, для мене важливо те, що він був буквально пронизаний Україною і працював для неї.
Стельмах – Хуліганистий Славко жив, так би мовити, в ритмі «presto» і в стилі «brio», тобто стрімко, із запалом. Я так собі думаю, що тільки світла душа і весела сягає неба.
Васильєв:
– Це була вільна людина, і такий дотепник! Кожну ситуацію міг дуже весело переінакшити і спародіювати. Ну, життєлюб, гедоніст в самому класному сенсі цього слова.
Митницький:
– В інтелігентному розумінні цього слова.
Васильєв:
– Саме так. І не змагався він ані з жодним з тодішніх «класиків драматургії». Жив сам по собі, так як відчував. Тому, звичайно, Стельмах існував як драматург серйозний, в контексті всієї країни, а не в контексті Міністерства культури, хоч останнє й впливало на те, кого ставити, а кого ні.
Стельмах:
– А от щодо Ярославових перекладів… Мені імпонує чиясь думка, що переклад – це найвищий рівень співпереживання і трохи совісності. А якою є Ваша думка щодо Ярославових перекладів з англійської, французької, російської? Джойс, Саймон, Олбі, Дейл Вассерман, « Варшавська мелодія» Зоріна...
Танюк:
– Перекладач – це той же актор. Актор починає грати все те, що він описує, а перекладач починає грати те, що написав Бальзак, Флобер, і сам перевтілюється в Бальзака, в Флобера, в Арагона. Це ще одне проживання життя. Це те, заради чого ми йдемо до мистецтва, до театру. Дуже важливо, що Ярослав не був «людиною театру». Він прийшов не з те- атрального інституту, а з кафедри перекладів Інституту іноземних мов… А це означає, що людина трошки з іншого світу, і Ярослав приніс свій багаж. З ним було надцікаво говорити про нові твори, отак, як і з Кочуром чи Лука- шем. На Україні мало кого можна було спитати: «А що вийшло там-то? А що написав Олбі?». Він це все знав, за цим всім стежив, то була дуже вагома частка його життя. Якось я його запитав: « А от чого ти саме п’єси перекладаєш, а не якісь там романи?». А він мені таке: « П’єси – цікавіше, тому, що ти знаєш, що отут актор мусить говорити, а тут – мусить видих- нути, поставити крапку, а далі мусить бути монолог, а в кінці будуть оплески, якщо це хороший виконавець».
Стельмах:
– А все ж таки один роман він переклав – «Портрет митця замолоду» Джойса. Він так лю- бив Джойса! Але якось зауважив (мабуть не він один), що легше написати новий твір, аніж перекладати геніальну річ. І все ж таки брався до перекладів і Саймона, і Олбі, Дейла Вассермана, Зоріна («Варшавська мелодія»). У Зоріна ж блискучі діалоги, і відповідники знайти надважко. А перед тим Зорін прочитав чийсь переклад, який йому прислали з Міністерства культури України, і написав Славкові: «Я не знаю української мови, я тільки знаю, що це погано. Я тебе прошу, візьмися!». І Слава зробив, не міг йому відмовити. І Зорін поцінував цей переклад, але то була скажена робота.
Танюк:
– Я пам’ятаю, як він хотів затіяти видання англійської драматургії і так званих «сердитих англійців». Сім-вісім-десять п’єс. Ми сиділи, збирали, писали на наше видавництво «Мистецтво» всілякі там папери. Він серйоз- но хотів видати таку антологію, не тільки своїх перекладів, а й інших авторів. Все ж таки критики перед ним ще в боргу: конче потрібний глибокий оглядовий витвір, монографія з детальною аналітикою.
Васильєв:
– Саме так. Але з'являється все більше і більше досліджень творчості драматурга Ярослава Стельмаха, приємно відзначити, що, наприклад, студенти-дипломники намагаються якось осмислити цю постать у літера- турі, в українському театрі.
Стельмах – І мушу відзначити, що нині критики, літературознавці, театрознавці, театральний загал суголосні – Ярослав Стельмах є одним з найяскравіших і найуспішніших українських драматургів кінця ХХ початку ХХІ століть.
<< Назад
